Перспективи українського кіно

Фільм розповідає про придушення військами Центральної Ради більшовицького повстання 1918 року на київському заводі «Арсенал». У радянському міфі повстання на «Арсеналі» є чи не ключовим епізодом у сюжеті більшовицького мучеництва в Україні. Утім, слід пам’ятати, що повстання було не так народним бунтом киян проти Центральної Ради, як виступом проти неї російських робітників, підбурених більшовиками, що змагалися за владу в Україні.

«Арсенал» вважають одним з найвидатніших експресіоністських фільмів в українському кіно.

Захоплений ідеями національного визволення та соціальної революції, Олександр Довженко виніс події повстання на маргіналії наративу, створивши кінець-кінцем програмний політичний фільм для української інтелігенції по обидва боки барикад громадянської війни. Фільм радше змальовує хаос війни, ніж декларує чітке політичне послання.

Фільм вийшов на екрани в 1929 році. Майже сто років потому – сьогодні Україна охоплена новою війна. Втім сучасні військові події пов’язані не лише з подіями початку ХХ століття, а й із тим, як їх сприймали та переосмислювали українські кінематографісти. «Арсенал» буде показаний під музику Bronnt Industries Kapital.

Схід України, найближче майбутнє. Ці землі вже непридатні до життя. Колишній солдат Сергій, який страждає на посттравматичний синдром, намагається адаптуватися до нової реальності: життя розбите, країна в руїнах. Втративши роботу на заводі, він починає співпрацювати з гуманітарною місією «Чорний тюльпан», метою якої є пошук і ексгумація загиблих воїнів. Тут він знайомиться з Катею та розуміє, що краще майбутнє все ж таки можливо. Чи навчиться він жити без війни і приймати себе таким, яким він є?

Ця постапокаліптична драма піднімає питання стану повоєнної України. Якою буде країна через рік після закінчення війни? Чи буде вона процвітати? Чи зможе вона хоча б повернути щастя? Або війна залишиться постійно присутньою навіть після того, як вона закінчиться? У стриманому баченні режисера катастрофа, спричинена війною, просочується насамперед у повсякдення і людські стосунки. Зокрема, у цьому новому світі археологія стає важливою лише як навик, необхідний для ексгумації тіл. Водночас, пробуджена ніжність почуттів здатна наповнити екран яскравим теплим світлом – немов на інфрачервоній фотографії. Усі ролі у цьому фільмі виконали солдати, добровольці та ветерани війни на сході України.

Найкращий фільм у програмі «Горизонти» на 76-му Венеційському кінофестивалі у 2019, Національна премія кінокритиків України «Кіноколо» у номінаціях Найкращий фільм та Відкриття року у 2020, Національна кінопремія України «Золота дзиґа» у номінаціях Найкращий фільм, Найкращий режисер, Найкращий монтаж, Найкраща операторська робота, Найкраща робота художника-постановника та Найкращі візуальні ефекти у 2021.

Після цілого ряду дивних збігів, перекладач ОБСЄ на ім’я Лукас опиняється в невеликому південноукраїнському степовому місті. Там він стає мимовільним гостем колоритного місцевого чоловіка Вови та зіштовхується з абсолютно новим всесвітом, у якому життя здається повністю відірваним від будь-якого звичного укладу. Незважаючи різне світосприйняття, Лукас поступово зближається з Вовою та його дочкою Марушкою, що стає для нього ще й можливістю пошуків давно загубленого щастя.

Ковзаючи між поезією степових краєвидів та абсурдними портретами персонажів, між позачасовістю життя маленького міста та гострою злободенністю через триваючий військовий конфлікт, цей фільм стає історією фатальної подорожі на південь України – регіон, який буквально захоплює. Спочатку як драма, потім як комедія – спочатку як історія про насильство, потім як історія кохання.

Національна кінопремія України «Золота дзиґа» у номінаціях Найкраща операторська робота, Найкращий звук та Найкраща чоловіча роль другого плану у 2020.

Мати-одиначка Ганна разом із чотирма своїми дітьми живе на території Донбасу, де тривають військові дії. Поки зовнішній світ складається із бомбардувань і хаосу, родині вдається зберегти свій дім безпечним притулком, повним життя та світла. Усі члени родини мають пристрасть до кіно, що спонукає їх знімати фільм, натхненний власним життям під час війни. Творчий процес ставить питання про те, яку силу може мати чарівний світ кіно в часи лиха. Як зобразити війну через ігровий фільм? Для Ганни та дітей перетворення травми на витвір мистецтва є найкращим способом залишитися людиною.

У своєму першому повнометражному фільмі режисерка Ірина Цілик використовує документальну форму для того, аби виразити класичну ідею перемоги надії над злом, - але робить це, уникаючи надто емоційного чи драматичного підходу. Навіть посеред війни, коли важко сказати «життя прекрасне!» – як це зробив головний герой однойменного фільму Роберто Беніньі, – все ще можна перетворити повсякденне життя на мережу цілей і подій, сповнених любові, завзяття і вітальності. День за днем головна героїня цієї документальної картини витримує труднощі життя у прифронтовій зоні на сході України. І крок за кроком вчить своїх дітей дихати на повні груди попри усі обставини та поважати своє коріння. І кіно стає дуже ефективним інструментом у цьому процесі.

Приз за Найкращу режисуру у категорії World Cinema Documentary на фестивалі Sundance у 2020, показ у програмі Generation 14plus на кінофестивалі Berlinale у 2020, Національна премія кінокритиків України «Кіноколо» у номінації Найкращий документальний фільм у 2020, Національна кінопремія України «Золота дзиґа» у номінації Найкращий документальний фільм у 2021.

Особисті відеозаписи з телефонів, камкодерів, фотоапаратів та гоупро українських солдатів сплітаються в сюрреалістичну подорож на фронт війни з РФ. Химерне потойбіччя у якому панують закони відмінні від звичайного світу. Інша поведінка, інші стосунки, інший гумор. Герої прокидаються та засинають, радіють та плачуть завжди відчуваючи, що запис може закінчитись у будь-яку мить.

Цей фільм віднесе вас безпосередньо на лінію фронту на сході України. Створений із відео, знятих безпосередньо солдатами та добровольцями, він також піднімає питання про те, як можна зняти війну та як її можна дивитися. Як передати травматичний досвід війни за допомогою кіно так, щоб інші люди могли хоча б на крок наблизитися до вас? Як змалювати війну, не вигадуючи її? Не надто поетичний і не надто драматизований, «Зошит війни» описує повсякденне життя, повне ризику та рутини.

Липень 2014, Донецька область. Живучи неподалік кордону України з Росією, Ірка та Толік готуються до народження першої дитини. Їхні хвилюючі очікування первістка різко порушуються, коли авіакатастрофа рейсу МН17 неподалік їхнього села посилює напругу. Жахаючі уламки збитого літака та безперестанний потік скорботних підкреслюють сюрреалістичну травматичність моменту.

Поки друзі-сепаратисти Толіка очікують, що він долучиться до них, обурений брат Ірки підозрює, що пара зрадила Україну. Ірка відмовляється евакуюватися навіть коли їхнє село захоплюють озброєні бойовики, і вона, намагаючись примирити чоловіка і брата, просить їх полагодити розбомблений дім.

Цей фільм – свіжа і безкомпромісна картина від Марини Ер Горбач, пристрасної режисерки з гострим поглядом, що вловлює найменші деталі. Блискуча, виразна операторська робота. Вас буквально віднесе хвилею від екрану у початковій сцені, занурюючи в шок від вибуху бомби – і це відчуття напруги фільм збереже до кінця. Разом з тим фільм змальовує простір, в якому красива жінка незабаром має дати нове життя. Її дім – село на кордоні з Росією, яке незабаром буде окуповано росіянами, але вона твердо вирішила залишитися в ньому незважаючи ні на що. Також це місце величезної людської трагедії– авіакатастрофи внаслідок збиття рейсового пасажирського літаку Malaysia Airlines. Цей фільм – універсальна історія, особиста трагедія про розділену ідеологією сім’ю, в якій найближчі люди виявляються найлютішими ворогами.«Клондайк» відображає сучасну Україну у всій її складності, яку майстерно передала віддана, високопрофесійна команда фільму. Цей світ вже більше не є сірим – він став чорно-білим і ставить своїх героїв перед суворим вибором: вижити заради кращого майбутнього чи померти за нього.

Приз за Найкращу режисуру в програмі World Dramatic Competition кінофестивалюSundance у 2022 роцi, Приз глядацьких симпатій в програмі Panorama кінофестивалю Berlinale у 2022 роцi.

Валентина працює у Ліхтенштейні. Вона жила у Києві до своїх 13 років. У 1996, коли в Україні були важкі економічні часи, Валентина емігрувала до Швейцарії разом із матір’ю та вітчимом. Двадцять років потому несподівано виринають VHS-записи, що оживляють українське минуле сім’ї – яке здається таким далеким і водночас близьким, ніби цвях, що стирчить із стіни крізь роки.

Фільм ретельно реконструює та грає з естетикою VHS. Через свої подряпини та нерівності ця відео-технологія стає своєрідним символом усієї епохи 90-х років в Україні. В той же час режисер переосмислює, як відновлення незалежності країни у 1991 спричинила глибокі економічні та соціальні трансформації. Цей унікальний досвід відчуття свободи і одночасно незахищеності був зафільмований багатьма кіноаматорами на їхні VHS-камери, що стали артефактом нового вільного життя. Але не усі з них лишилися жити в Україні.

Вадиму двадцять два. Він звукорежисер-невдаха. За три місяці він поїде до Канади. Назавжди. Але перед переїздом йому замовили записати спів дуже рідкісного птаха, який існує лише у горах Закарпатської області в Україні.

Ця ексцентрична і зворушлива комедія розгортається довкола подорожі сина та його матері на захід України. Поїздка стає для героїв шансом не лише для з’ясування їхніх стосунків, а й для тихої саморефлексії – хто вони і що означає «дім»? Такі питання ідентичності, які є вирішальними для українського кінематографа загалом, тут набувають парадигматичної форми лейтмотиву, надаючи простір для гумору та свіжого погляду на сучасну Україну.

Національна премія кінокритиків України «Кіноколо» у номінації Відкриття року у 2019, Національна кінопремія України «Золота дзиґа» у номінаціях Відкриття року та Найкращий фільм у 2020.

Війна та занедбана екологія – дві теми, які пронизують повсякденне життя маріупольців. Друга світова війна та місцевий завод Азовсталь стали колись причиною, чому родина Зої переїхала до Маріуполя. І війна із Росією та наслідки діяльності заводу для довкілля відіграли визначальну роль у їхньому житті.

Фокусуючись на своїй сім’ї, режисерка надає особистий підхід до міста Маріуполя, що стало однією з ключових цілей російського повномасштабного вторгнення у 2022. Місто сильно постраждало від обстрілів, а завод Азовсталь, що зіграв важливу роль у житті Зоїної сім’ї, став одним з найбільших бомбосховищ, в якому знайшли притулок тисячі мешканців та українських солдатів, блокованих російськими військами. Цей короткометражний документальний фільм змальовує Маріуполь крізь ніжність погляду місцевої мешканки та крізь біль втрати.